Семінар №5

Стаття на тему "Інклюзивна освіта"

ІН’ЄКЦІЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В ОСВІТУ

Ірина Примачик

Фото з галереї "Крок за кроком": http://ussf.kiev.ua/index.php?go=Gall&in=cat_gall&cid=4

У дитинстві хтось мріяв про кар'єру у високому мистецтві —живописі, музиці, театрі, а хтось бажав отримати докторський ступінь з фізики чи хімії і зробити масу наукових відкриттів. Утім, окрім таланту, дитині треба мати моральну підтримку та готовність суспільства прийняти її такою, якою вона є, з усіма її недоліками. Це стосується передусім дітей із психо-фізіологічними вадами (або, як їх ще називають - дітей„з особливими потребами”). Адже серед них також є таланти!

Він навчався у звичайній школі, тому що його матір мала близькі стосунки з директором. Він навчався в інституті, тому що швидко бігав і здобував винагороди для свого закладу. Він заробив мільйони, тому що йому пощастило. Він поховав кохану, тому що вона померла від СНІДу. „Гарний, смішний, добрий і, якщо не помиляюся, оскароносний фільм про життя людини з діагнозом „інтелектуальна недостатність”. Так описує сюжет популярної стрічки „Форест Гамп” один з користувачів Інтернет-порталу "Людей з обмеженими можливостями”. Утім, поява таких сайтів та гарячі дискусії батьків про шляхи здобуття освіти „особливими” дітьми радше свідчить про неготовність суспільства сприймати їх на одному рівні із собою: в одному офісі, в одній школі, в одному класі, за однією партою...

ОСВІТА ЯК ВИНАГОРОДА

Як би ми не ставилися до людей з „особливими потребами”, але факт лишається фактом: потрапити у звичайну школу такій дитині практично неможливо. Та й тим, хто вже намагався це зробити, часто або одразу відмовляють, або створюють такі умови, в яких звичайна дитина не винесла б ні дня. Глузування однокласників, насмішки за спиною, небажання допомогти із домашнім завданням, мовляв, „нема часу”, „довго доведеться пояснювати” – це все лише квіточки з того, із чим стикнулася десятирічна Олена Музич в одній із київських шкіл.
Коли я вперше побачила Оленку, то жодних вад не помітила. Дівчинка як дівчинка, хіба що, у свої десять вона дещо серйозніша і мислить глибше за своїх однолітків. Як і всі діти, вона любить фарбувати нігті, їсти морозиво і цукерки, але понад усе вона любить спілкування. „У нас кожен репетитор затримується понаднормово. Після заняття в Олени з’являється купа запитань, і викладач змушений лишатися на чай,” – жартує мама дівчинки Оксана.
У рік Оленці був поставлений діагноз – правобоковий геміпарез, що виявляється у кульганні на праву ногу та поганій роботі правої руки, тому Оленка пише лівою. Найбільше дівчинка любить говорити про успіхи у навчанні. „Мої улюблені предмети – англійська, німецька, інформатика... – Олена задумується - ...та й історію, і географію люблю, а ще грати на піаніно...”
Психологи також запевняють: "особливі" діти люблять вчитися та спілкуватися навіть більше за "звичайних". „Утопічно вважати, що здорові діти і діти з обмеженими можливостями можуть на одному рівні навчатися в одному класі, адже у них різняться методи сприйняття матеріалу, - говорить дитячий психолог Євгенія Смірнова. – Але патології, що не не перешкоджають загальному розумовому розвиткові – це також не перешкоди для навчання у звичайній школі. Будучи фізично обмеженими, вони не гають час на паління у туалетах, швидше прогресують, стаючи зразком наслідування для однолітків, через що із заздрощів ті починають кепкувати над їхніми фізичними вадами. Хоча, якщо однолітки є толерантнішими, наявність дітей із особливии потребами у класі може поліпшити їхнє власне навчання.”

ОСОБЛИВІ ДІТИ У ЗВИЧАЙНІЙ ШКОЛІ

Родина Музичів переїхала з Луцька до столиці два роки тому. „Знайомі казали, що в Києві у звичайні школи беруть дітей навіть з гіршими вадами, ніж у нас,” – згадує пані Оксана.
Справді, світова педагогіка пропонує кілька моделей навчання дітей з особливими потребами.
Скандинавсько-американська система передбачає, що такі діти вчаться у звичайних навчальних закладах за наявності спеціального класу з спеціальним обладнанням, тренованими педагогами і медиками. За таких умов дітям з особливими потребами складніше вчитися, але легше соціалізуватися серед однолітків.
Друга, пострадянська модель, яка поширена в Україні, пропонує створення спеціальних шкіл для дітей з особливими потребами, які складаються лише з таких дітей. За цих умов дітям легше вчитися, та складніше адаптуватися до дорослого життя серед інших, здорових однолітків.
Третя модель, європейська, або, як її ще називають - інклюзивна (з англ. „інк люд” – „включення”) є золотою серединою, що поєднує елементи перших двох. Вона передбачає „включення” до звичайних класів звичайних шкіл дітей з особливими потребами. Звісно, попередньо у школі мають бути асистенти, які б, у разі потреби, могли допомагати та супроводжувати „особливих” дітей. Така школа має бути обладнана пандусами, пристосованими туалетними кабінками, ліфтами, спеціальними підручниками (наприклад, зі шрифтом Брайля для сліпих) тощо. Як показує світова практика, у звичайних класах у двадцять п’ять школярів має бути не більше трьох учнів з особливими потребами. Лише за таких умов навчання для усіх дітей буде ефективним. „У спецшколах чи школах-інтернатах "особливі" діти позбавлені нормального спілкування, звичайного шкільного життя. Звідси - усі їхні комплекси, зневіра у власні сили. Спільне ж навчання пришвидшує як розумовий, так і психо-фізичний розвиток таких дітей. Інші ж учні поряд ними зазвичай більше цінують те, що мають від природи, вчаться бути більш толерантними та чуйними,” – говорить Євгенія Смірнова.
Саме про такі школи і чула родина Музичів. Проте, пані Оксана думала, що це можливо у кожній київській школі. Вона одразу звернулася до директора найближчої (щоб дитині було недалеко ходити) з проханням прийняти дочку до звичайного класу.„Після довгих вагань, вмовлянь та матеріальної допомоги школі директор погодилася. Зрештою, моя дочка має гарний слух, голос, розумові здібності, нормально пише лівою рукою,” – говорить пані Оксана. – Ми думали, у Києві вчителі більш адаптовані до таких дітей, і наша дочка зможе навчатися вже не вдома з репетиторами, а у колі своїх ровесників”.
Пані Оксана не помилилася: у Києві справді є така школа, де з 2006 року діти „з особливими потребами” навчаються у звичайних класах – це середня загальноосвітня школа №168. „На перший погляд, наша школа нічим не відрізняється від решти столичних загальноосвітніх закладів: звичайні класи, спортзал, їдальня, комп’ютери й інтерактивні дошки, „квіточки” й „зірочки” у зошитах першокласників та „дорослі” оцінки в щоденниках підлітків, невивчені уроки та додаткові заняття,” – розповідає про свій навчальний заклад директор Наталія Кравчук на сторінці електронної енциклопедії „Вікіпедія” (www.eduwiki.uran.net.ua/wiki). Втім різниця є, і суттєва. У цій школі є класи (їх поки що вісім, від підготовчого до п’ятого), де спільно навчаються діти з особливостями розвитку та їх здорові однолітки.
Ідея посадити разом за парти здорових та „особливих” школярів виникла після того, як дівчинка з діагнозом паралічу стала медалісткою. „Такі дітки сидять за однією партою зі здоровимии. Вони мають забути про свою інвалідність. Ніхто не каже, що цим учням легко висидіти урок – у кожного з них є проблеми зі здоров’ям. Таких учнів на сьогодні 30, із них 16 не можуть самостійно пересуватись. Хворий хребет не дозволяє таким дітям довго перебувати в одній позі, тому вчителі частіше, ніж у звичайних класах, змінюють форми роботи, проводять фізхвилинки і навіть дозволяють учням... повалятися на килимі, постеленому на підлозі,” – розповідає директор. І діти, і батьки задоволені. Успіхам „особливих” учнів дивуються самі вчителі таких закладів. Такі діти охоче освоюють інформатику (адже на клавіатурі набирати легше, ніж писати), спілкуються із друзями у Живому Журналі та по „асі” (ICQ). „Саша майже не розмовляв, коли прийшов до нас, а тепер охоче спілкується з усіма. Янчик з церебральним паралічем має чудові художні здібності, дуже талановита дитина,” – говорить директор школи-дитячого садочка "Паросток" Валентина Стрижеус, яка також пристосувала свій заклад до потреб „особливих” дітей. За словами Юлії Найди, виконавчого директора Всеукраїнського фонду "Крок за кроком", який поширює ідею інклюзивної освіти в Україні, перш за все, вчителі мають зрозуміти, що інвалідність – це не те, що ці діти якісь не такі, з якими важче, ніж з іншими, а те, що українські школи не пристосовані до їхніх особливих потреб: “Більшість українських шкіл не готові до інклюзивної освіти. Саме тому ми займаємося проведенням спеціальних тренінгів серед вчителів. Адже головне – це створити атмосферу, в якій до дітей з особливими потребами викладачі ставитимуться як до звичайних школярів. Таке ставлення, якщо воно поширене змалку, передається іншим одноліткам, які зазвичай наслідують поведінку дорослих."

ІНКЛЮЗИВНА РЕАБІЛІТАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Уже через півроку експеримент Музичів провалився. „Коли я вперше зайшла в клас, усі дивилися на мене, ніби я з іншої планети. З Наталею Олексіївною [особистим репетитором] я завжди гарно писала диктанти, а тут вчителі диктували зашвидко, доводилося пропускати кінцівки речень. Потім намагалася спитати в однокласників. Я сиділа сама за партою, і коли поверталася, вчителі казали, або я припиню списувати, або вони заберуть роботу,” – згадує Олена. Родина знову була поставлена перед тим самим вибором, що й у Луцьку: або віддати дитину до спеціалізованого закладу, де вона зможе спілкуватися у колі таких самих дітей, або знову залишити вдома, позбавивши спілкування та соціалізації у колі однолітків. Олена обрала другий варіант, оскільки повертатися до „шкільних друзів” не бажає. Зараз вона навчається за індивідуальним планом у себе вдома, щоб через кілька років успішно скласти незалежне тестування. „Батьки кажуть, в університеті вже не буде таких проблем, як у школі. Я думаю, з віком головне, щоб ти вмів і знав більше за інших,” – вважає дівчина, не бажаючи давати „нормальному” суспільству шанс іще раз поглузувати з її фізичних вад.
За статистикою Фонду "Відродження", в Україні більше половини дітей з обмеженими можливостями перебувають в окремих спеціалізованих школах, тоді як за кордоном більшість їхніх однолітків навчається у звичайних.
Свого часу філософ Карл Кеніг вважав інвалідність особливим даром для людини, що має спрямувати її до духовного вдосконалення, розвитку творчих здібностей. У своїй теорії науковець не врахував одного - неготовність нації сприяти вихованню розуміння і толерантності у власних дітях. Адже, якщо згадати, у кожного з нас хоч раз у житті були обмежені можливості – хтось застудив горло і не міг говорити, хтось захворів на отит і не дочував, хтось зламав ногу і не міг пересуватися, а хтось покалічив руку і не міг писати – але наші близькі при цьому не створювали бар'єри для нашого духовного і розумового зростання.

__________________________________________________________

НА ЗАМІТКУ:

Контакти київських шкіл, де практикують інклюзивну освіту:
ШДС «Паросток»: директор – Стрижеус Валентина Савеліївна, тел: 433-87-70
ШДС “Барвінок”: директор – Цапенко Єлізавета Федорівна, тел: 522- 23-37
Загальноосвітня школа № 168: директор - Кравчук Наталія Іванівна, тел: 412 10 41